Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (книга жизни .TXT) 📗
Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи – щось у неї втручалось, непойменоване й грізне, якась невидима всепожираюча сила, що не давала зосередитися ні на чому іншому, крім себе самої. В принципі, це й є Зло в чистому вигляді: чорний вогонь, який потребує все нових і нових дров. Живого духа, а відтак, коли духа не стає, і живої плоті.
Траплялося, декотрі з них приходили позичити грошей (яких ніколи потім не повертали: так, за народною демонологією, відьма приходить попросити «чогось із хати», бо її теж «палить всередині огонь»). Тоді вони теж довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…
Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…
Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв'язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.
Лариса Денисенко
Коли ангельські крила смердять перегаром
Сергійович впав у дитинство, як це часто буває в снах, коли повертаєш десь на розі, бачиш те саме місто, тільки інші будинки, більше дерев, більше пилюки на дорогах, але ноги від неї не брудняться, хоча ти бігаєш босоніж, бо ж – хлопчик.
До тебе підходить та сама циганка, не яскрава і трояндова, таких можна бачити на концертах, ні, вдяганка на ній тьмяна, невиразна, у чорному волоссі, що вибивається з-під хустки, поблискує на сонці сивина, вона пильно дивиться тобі в очі, бере за руку, розвертає до себе твою брудну долоньку й каже: «В тебе подвійний ангольський захист, синку, родився ти на велике свято. Але не провокуй їх, не провокуй. А помреш ти, дитя, не своєю смертю».
Він тоді втік від неї, біг довго, але голос її лунав у вухах, не зникав, оселився десь всередині тіла – назавжди, як виявилося згодом. А тоді він думав, що ж це вона казала таке? Як це – вмерти не своєю, отже, тоді чужою смертю? То чиєю смертю він помре? Хто ж натомість помре його смертю? Він трусив головою, робив таке й тоді, коли стояв під яблунею, а вона засипала його пелюстками, однак думки про смерть та ангелів не витрушувалися. Тоді він подумав, що ці думки з кігтиками, на відміну від гладеньких та легких квіткових пелюсток. Він і досі не розуміє, як це – вмерти не своєю смертю, чиєю тоді? Циганка здіймала ногами земляну пилюку, йому, малому, ввижалися в фонтанах пилу хижі пащі та роздерті на шмаття немовлята. Хотілося кричати, але звук хтось украв, він роззявив рота, щоб випустити з себе нічні жахи. Стогін цих жахів його й розбудив.
Сергійович розплющив очі: поряд сиділа Ірка, його донька, дивилася в одну точку на стіні, не спала, не читала, застигла, так наче вибагливий митець зараз малював її портрет. Певне, довго сиділа, підклала під куприк подушку, щоб не втомлювалася спина. Втім, Сергійович того всього не помічав, йому було зле.
Він хотів запитати, що вона тут робить, але спочатку довго відкашлювався, відчуття було таке, наче виверне зараз на оглядини Богові свої легені.
Ірка тим часом підвелася, взяла склянку з водою та кілька пігулок, що вже чекали на синій кришечці. Протягнула то все батькові, він слухняно проковтнув, запив.
Сергійович упізнав ці кришечки і згадав, що вчора приїздили наркологи виводити його з запою. Йому хотілося мандаринки, але спочатку він запитав в Ірки, що вона тут робить. «Щелепу твою всю ніч тримала, щоб не захлинувся блювотою», – Ірка випльовувала ці слова йому в обличчя, була різкою і затятою. Але всі доньчині слова якийсь добрий серпанок зм'якшував спеціально для кращого сприйняття Сергійовичем. Під ліжком, наче сіро-білий кіт, що згорнувся клубком, валявся жмут серветок та ганчірок.
Він ображено зауважив, що в дитинстві не одну ніч тримав Ірку на руках. «І що, подобалося це тобі?» – зухвало запитала донька. Сергійович спробував згадати, але не міг. Він навіть не пам'ятав, чи тримав Ірку на руках або на колінах, мав би тримати, адже був її татом. «То був мій батьківський обов'язок!» – пафосно протягнув він і знову зайшовся у кашлі. Ірка фиркнула, як вміла тільки вона. І сказала: «Сирники на кухні, курячий бульйон в холодильнику, до кухні вже сам дійдеш, термос з шипшиновим відваром на тумбочці, мама зараз повернеться зі зміни – буде тебе доглядати, я пішла на роботу. В кришечках – пігулки, що треба прийняти протягом дня. За дві години – бери з червоної. Ну, ти вже знаєш, що і як, еге ж, батьку? Ти вже знаний ппппп…» – Ірка раптом заплакала й вибігла з кімнати. Він так і не запитав про мандарин. Ніколи не міг зрозуміти, чого вона плаче і навіщо отак собачитися?
Пробував вкластися на ліжку зручніше, не дуже виходило, тіло не слухалося, він із подивом розглядав свої ступні, у вовняних шкарпетках, дерев'яні, важкі та неповороткі. Сергійович подумав, що це – протези, а він повернувся з війни. Все це було маячнею, на війні він не був ніколи і взагалі був досить здоровим, от хіба що пив. Він натягнув на себе ковдру, трохи лихоманило, спробував подивитися на годинника, той щось показував, але цифри знущалися з Сергійовича – метляли, наче пси або чорти хвостами. Він чув, як Ірка вийшла з ванної, зараз вдягнеться, нафарбує вії, загляне подивитися на нього, говорити з ним не схоче, але він зможе запитати про мандарин. Дуже хочеться.
До вчорашнього дня він пив тиждень у селі, де в нього була дача, як і щоразу не знав, з чого то все почалося. Чи було церковне свято і він не хотів виявити неповагу до селян, чи хтось до нього приїхав. Mo', захотів когось пригостити і не утримався сам. Або щось сталося: град побив висаджені помідори, личинки хруща зжерли полуниці, погано відновлювався волоський горіх, що замерз взимку.
